Творчість

     Назва опусу виникла внаслідок внутрішніх переживань і роздумів автора, стократ підсилених звірячою війною Московії проти України. Вираз «поза політикою» набув без перебільшення одіозного значення, особливо в устах представників московської імперії та її прихильників.

І ця «позаполітичність» може стосуватися багатьох сфер життя. Немає сенсу сперечатися. В «совіцькій» імперії усі складові мистецтва, спорт і телебачення були основними важелями пропаганди. Московська імперія у нинішньому її вигляді навіть «переплюнула» більшовиків, наочно демонструючи, як можна плюндрувати людську совість та гідність, вивертаючи навиворіт існуючу реальність із допомогою культурно-медійних чинників. Одразу хочу зазначити, що під «політикою» я розумію перш за все громадянську позицію, включення у соціально-культурні процеси суспільства та усвідомлення національної ідентичності психолога. Можна навіть говорити про буття психолога у світі з екзистенційної точки зору, яке передбачає також осмислення та усвідомлення свого «коріння» та приналежності до певної нації або хоча б мовно-етнічної спільноти. Звичайно, існують ті, що вважають себе «громадянами світу» чи космополітами, але вони теж десь живуть і говорять якоюсь мовою, тобто такі люди все одно мають певні пріоритети, переконання та уподобання. Облишу їх у спокої, бо хочу сказати про інше. Якщо психолог починає займатися партійною чи державницькою діяльністю професійно, то він переходить в іншу категорію. Можливо, він і суміщатиме обидві професії певний час, але колись таки постане перед серйозним вибором. Або він політик, або психолог. Тому я продовжу свої роздуми про «психолога-неполітика», але людину, для якої рідна мова, земля, культура, нація стали визначальними факторами для самоідентифікації. Звісно, я маю на увазі українського психолога і той життєвий простір, у якому він обертається. Часто говорять про нейтральну позицію психолога у консультуванні та доброзичливе й безоцінне ставлення до клієнта. Очевидно, що так і має бути в ідеалі. Та життя – не книжка, а психолог є людиною зі своїми емоціями і переконаннями. Тому для нього передбачена особиста терапія і супервізії (інтервізії), коли якийсь клієнтський випадок здається складним. Це теж зрозуміло і не викликає сумніву. Також слід додати, що є різні види психотерапії. Не кожний клієнт підходить до якогось виду терапії або не кожна терапія підходить для конкретного клієнта. Психотерапія має схожість з релігією в даному контексті. Потрібно вірити в це, сприймати, бути схильним до певного підходу. Також є чимало людей, що ніколи не підуть до психолога через упередженість або просто тому, що вирішують свої проблеми самостійно і почувають себе досить добре. Мабуть, можна вважати професійною деформацією самого психолога твердження про те, що кожній людині потрібен психолог. Думаю, що це перебільшення. Хоча в надзвичайних драматичних умовах, до яких, безсумнівно, відноситься війна, кількість «психічно травмованих» зростає. Зростає і цінність професійної компетенції психолога.

     Нещодавно почув фразу, що допомагати потрібно всім у нинішніх умовах. Нашим воякам, біженцям, представникам «руського міра» та просто «насєлєнія», яке так і не визначилось, до кого належить. Чи то до українців, чи до майже «руських», чи до «малоросів». Отак і живуть люди десятиріччями, не вважаючи за потрібне цінувати своє коріння. За «совєтів» хоч можна було назвати себе радянською людиною, не вдаючись в подробиці власного родоводу. Справжня історія пояснює, чому так сталось з українцями та їх землями. Геноцид, голодомор, асиміляція – далеко не повний букет злодіянь московської орди на українських землях. Та й не тільки на українських. Адже багато народів постраждало від ксенофобії та великодержавного шовінізму московитів. Український психолог про це має знати, як має знати і розуміти минуле своєї сім’ї та свого роду. Не можна по-справжньому консультувати, відмовившись від культурно-етнічної спадщини попередніх поколінь. Не може український психолог жити у сучасному суспільстві та бути відірваним від нього надуманою етикою нейтральності та неупередженості у стосунках з клієнтом. Звичайно, мати громадянську позицію і висловлювати її привселюдно – це не одне й те ж саме. Психолог повинен розуміти, що до нього можуть звернутися за допомогою і «праві», і «ліві», і демократи. Я вже не кажу про людей з різноманітними перверсіями. Тому публічна позиція психолога може вплинути на терапевтичну роботу з клієнтами. Але війна «розв’язує руки» в цьому контексті. І не просто війна, а цинічна московська агресія проти мирної країни, направлена на повне винищення українського етносу. Не може український психолог бути осторонь подій або займати «нейтральну» позицію, допомагаючи представнику «руського міра» зрозуміти усю загадковість та незбагненність його тонкої душі. Або надавати психологічну підтримку представнику «насєлєнія», в мозку якого лише одна звивина, та й та продукує напрочуд геніальну думку: «Україна напала на Донбас». Ще більше дно може пробити український психолог, що співпрацює або навчається з російськими колегами, толеруючи їхню співучасть у кровожерливій війні. Саме співучасть, а не непричетність, як намагаються нав’язати останнє твердження русофіли. «Руський народ» буцімто не причому! Все сталося просто випадково, наче той народ жив десь на Марсі. Між іншим, такій випадковості уже більше трьохсот років, коли Московія намагається завоювати і знищити українців, використовуючи різноманітні шляхи та стратегії. Знову ж таки, я кажу про українського психолога, все єство якого просто волає від розпачу та гніву, не розуміючи, як можна бути емпатичним на консультації з людиною, яка по суті є не тільки його ворогом, а й ворогом усіх його предків. І прагне того, щоб українців просто не стало. Такий клієнт – це не просто серійний вбивця, грішна душа, яку можна спробувати зрозуміти та консультувати. Клієнт-москаль або колега-москаль є носієм колективної народовбивчої підсвідомої сили. І тут на чільне місце виходить саме етнічність та ідентичність психолога. Етнічність буває не зовсім українською, але ідентичність часто це перекриває. Якось на одному семінарі учасник сказав, що батько у нього азербайджанець, мати росіянка, але він відчуває себе українцем. Саме ідентичність повинна визначати життєдіяльність українського психолога під час нашестя орди на його країну, а не толерування звірячого образу вбивці або співучасника вбивств, яким є мало не кожен громадянин рф. В екзистенційному сенсі між консультантом та клієнтом відбувається зустріч з великої літери. Тоді можливі позитивні зміни та розвиток обох (!) учасників процесу. А яка зустріч може бути між українським психологом-патріотом та представником «руського міра» де-небудь в кабінеті на Подолі або навіть через екран ноутбука, що розділяє цей неповторний віртуальний світ?! Відповідь, думаю, очевидна.

     Але відповідь не очевидна тим психологам, яких я називаю «манкуртами». Киргизька легенда, описана Чингізом Айтматовим у романі «І довше віку день триває», набула метафоричного значення. Верблюжа мокра шкіра, що висихає на сонці та стискає голену голову раба, позбавляючи його пам’яті про минуле, навряд чи зараз застосовується. Хоча Московія ніколи не цуралась застосовувати фізичні тортури проти нелояльних до неї. І нинішнє покоління окупантів це повністю підтверджує. В арсеналі імперії зла з часом з’явились ідеологічні, культурні, квазідуховні та психологічні методи знеособлення людей. І нинішні українські манкурти втратили зв'язок зі своєю нацією, її історією та культурою, відмовились від традицій, походження та мови. Звичайно, цьому є історичне пояснення, та чи може воно слугувати виправданням?! Тому психологи-манкурти з усією своєю горезвісною нейтральністю готові працювати мало не з бідними «руськими хлопчиками», що не відомо як опинились на війні. І все ж думаю, такі психологи не є манкуртами в класичному розумінні. Ментально вони тяжіють до «руського міра», бо коли з ними поспілкуєшся ближче, то проявляється їхнє українофобство або віра у те, що кляті імперіалісти змовились і хочуть винищити два «братні» народи, спровокувавши війну між ними. Ну, що ж, така вона манкуртова доля!

     Наостанок хочу дещо нагадати. Після другої світової війни намагались перевиховати німців, тобто звільнити їх від нацистської ідеології. Так от, тільки в кінці 60-их років минулого століття в свідомості нового покоління німців почались певні зрушення. Величний жест не менш величного Віллі Брандта у 1970 році перед пам’ятником загиблих у варшавському гетто був символічним. І цей символізм поклав початок каяттю, визнанню відповідальності та провини усього німецького народу. Але німецький нацизм на піку чорної слави проіснував лише декілька десятиліть. А московський шовінізм, нацизм та рашизм, як зараз називають, існує декілька століть щонайменше. І виникає дещо риторичне запитання: чи можна вилікувати так званих руських, щоб вони більше ніколи не примушували інших теж стати «руськими»?! Питання дискусійне, відповідь на яке вочевидь залежить від світоглядної позиції учасника дебатів. Так що ж робити українському психологу в умовах московського нашестя на нашу землю? Розвиватись професійно, любити Україну в собі, а не себе в Україні, та виконувати гасло Миколи Хвильового (хто не знає, почитайте).                        Слава Україні!             

2022-2024 рр.